Лемки,
переселення, страждання… Ці слова
стали ніби синонімами. Поневіряння в світах, туга за рідною Лемківщиною. Доля…
70 років згадують лемки
переселення (яке називають депортацією), сумують, плачуть. Плачуть не від того,
що на Україні їм зле жити. Бо українська земля пригорнула їх, як ненька рідних
дітей. Просто є такий вислів: «Коріння кличе», а вони - вирвані з коренем. Бо
рани, навіть ті, котрі вже давно загоїлися, час від часу болять. І цей фантомний
біль ніяк не дає забути минувшину.
Щороку, коли
минає літо і перші вересневі дні несуть осінню прохолоду, щемлять серця у старих
переселенців, спогади переповнюють душі, на очі находять скупі
сльози.
«Цне ся мі
за тобом, мій Лемківський краю…», «Полетів би м на край світа…» та ба… Кажуть
час гоїть рани, лікує душі. Можливо… кивають головами сивочолі лемки. У нашому
непередбачуваному світі тепер можливо все, як і те, що історія має здатність
повторюватися.
Через 70
років спіткала біда тепер уже нащадків тих людей, що переселилися на Україну
1944-46 роках. Тепер ця біда має назву АТО. Війна не шкодує нікого ні молодих,
ні бувалих.
20 осіб з лемківських сімей змушені були
залишити свої домівки і з Луганщини переселитися в Копичинці. Біда у всіх нас
одна, в усіх українців спільний ворог. Сотні, а то й тисячі жителів залишають
свої розорені будинки і шукають порятунку там, де поки що не бомблять. Поки що…
Та лемківське переселення в 1944-46 років символічне тим, що в ці вересневі дні
на Україні проходить День-спогад про примусове переселення етнічних українців з
прабатьківських земель
11 вересня копичинчани, лемки і не лемки,
провели День-спогад панахидою за тими, хто не пережив цих страшних
лихоліть, що залишилися на території теперішньої Польщі.
Цьогоріч в
Копичинцях збіглися дати: 70 років лемківського переселення, 20-річчя міської
організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина», 10 років, як зведено знак
на пам'ять про переселення.
Під сумний
спів церковних дзвонів зібралися лемки біля пам’ятника. І стрілася тут
роз’єднана колись велика лемківська родина. «Будьте здавы лемки, як
жиєте?...».
І стиснулись серця і в горлі клубком стало, на
очах - сльози, а слів немає. Ніхто не хоче говорити про страхіття ні колишнє, ні
сьогоднішнє. Всім болить.
Настоятель
храму Пресвятої Трійці о. Любомир Урбанський виголосив дуже гарну
проповідь.
Він як
духівник і великий психолог ніби зазирнув у людські душі. З його вуст пролунала
молитва й роздуми про те, що ж все таки діється в світі. Отець провів паралель
між страшними роками Другої світової, депортацією 1944-46 рр. і сьогоденням.
Патріотично-натхненна розповідь проникла в серця вірян, що слухали затамувавши
подих.
Продовжив
розмову голова районної організації Всеукраїнського товариства«Лемківщини»
Пласконь І.І.
Його власні
болючі спогади спонукали до розмови луганчан. Там на півдні України вони не
забули рідної говірки проте слова не могли передати почуттів, що переповнювали
серця. Тяжко їм, та вони не здаються.
Розповів Мадяк Петро Іванович, що там на
Луганщині був фермером.
Від всіх переселенців з АТО він подякував за
підтримку, розповів про те, що старанно облаштовують житло, яке їм співчутливо
надала громада церкви святого Миколая на чолі з отцем Ігорем Середою. Тепер
проборство цього храму їм служить за домівку.
Звернувся до
присутніх і міський голова Пеляк В.С.
Мовчки
покладені до підніжжя пам’ятника червоні троянди виказали його почуття.
Церковна
процесія повернулася до храму, містяни розійшлися в справах,
а лемки згуртувалися і ще довго й довго про ось
говорили. Про щось, відоме тільки їм.
Галина
Турок-Тимошенко
Немає коментарів:
Дописати коментар