Олег
розпочав свій творчий шлях у далекому 2007 році. Написавши свій перший вірш
навчаючись у 9-му класі не перестає займатися творчістю і по теперішній час.
Ясна квітка
Її очі сіяли,
мов зорі,
І вона, мов одна в цілім світі
19
листопада 2018 Козир
О.
Все для тебе
Все тільки для тебе:
Все тільки для тебе:
Все тільки для тебе:
Все тільки для тебе:
Все тільки для тебе –
Все тільки тобі!
Козир О.
"А потяг мчиться"
А потяг
мчиться , мчиться і тікає…
Мудрак Олександра Ярославівна
"Гойдає на гронах
калини"
Гойдає на гронах калини ,
Басіста Оксана Андріївна
"Мова калинова"
Чарівна ,милозвучна ,п’янка –
Сама себе і нас всіх воскресаєш.
Нестерович Юліана Володимирівна
"Присвячую селу Зелене"
Всі, Господи, твої діла
величні
Ти Всесвіту й Землі –Творець.
З твоєї волі в нашому селі Зелене
Громада заложила перший камінець.
На Божий дім , на ту церковцю ,
Трудились люди день і ніч,
На плечах камінь зі скали носили
І кожен вів про себе річ:
«Дай,Боже, сили і здоров’я
Донести ношу до кінця,
Бо син твій за гріхи людськії
На гору ніс ще тяжчого хреста».
Вісімдесят вже літ минуло
Спочили в мирі божі трударі
По собі дітям й правнукам лишили
Господній храм у величі й красі.
Який нам ще із Вами будувати
З любові й миру у своїх серцях,
Щодень до Господа дорогу торувати
Із добрих справ звести свій храм в душі.
Дідам подякувати за нелегку працю,
А людям ,що тримають церкву в чистоті.
То ж помолімось щиро нині
В такий нелегкий для
Вкраїни час,
Подай ,Всевишній , миру і спасіння ,
Благослови терпінням нас.
О.А.Басіста
Мене звати
Мигалевич Марія. Зараз мені 17 років,
народилася в селі Раштівці 1999р. Гусятинського району Тернопільської області.
Навчаюсь в одинадцятому класі Раштівецької ЗОШ.
Захоплююся
літературою, історією та природничими науками. Маю безліч хобі, а саме:
бісероплетіння, вишивання, хіромантія і вивчення культури та історії
середньовіччя, генеалогії монархічних родин.
Я ще не
визначила, якій сфері діяльності присвятити життя, яку професію обрати. Розумію
лише одне: робитиму все, щоб прислужитися нашій країні.
Світав
квітневий день побожний.
Лунав
жахливий шепіт смерті переможний.
«
Я переміг, я переміг, я атом,
І
не побачать вже тебе ні мама й тато.
Я
переміг, я переміг тебе, людино,
І
батько не повернеться до сина.
Я
переміг, я переміг, я переміг!
Долав
мене хто тільки встати міг…»
Не
слухай цього, встань же Україно,
Моя
любове, моя героїне,
Не
згасла віра ще, і ще живе надія,
Любов
не вмерла і хороша світла мрія,
Що
житимемо в добрім, гарнім світі.
Ми
будем жити, і батьки, і наші діти.
Благославлятиме
нас небо голубе
Й
роздольне поле золоте, святе.
Я
не поет, я не філософ,
Вам
скажу, люди дуже просто,
Я
не художник, не співак.
Я
просто так, я лиш простак.
Я
не спортсмен, я не політик,
Свого
життя я аналітик.
Я
лиш проста мала дитина
Простого
України сина.
Моїй подрузі Ірині та всім жителям Донбасу, до яких ми намагаємося
докричатися
Овечка
Знати
мені б лиш слово,
Моє
сердечко,
Небесна
моя овечко.
Якби
почула золоті я копитця,
Кликала
б тебе, сестрице…
Між
гілок орлиних,
Між
рогів тернових
Червоні
свічки…
Знати
мені б лиш і’мя,
Таємне
слово
Чорної
овечки.
Ти
ж моя радість
І
тиж моє горе.
Вітер
тікає в море,
Місяць
втомлений, сивий,
Ходить
по кругу.
Стала
б тобі подруга…
Сни
за твоїми сльозами
Приходять
злі частіше
Перед
світанком.
Між
північними зірками в танку
Білий
баранчик хмурий
Чорнії
хвилі бурить…
Якби
тебе зустріти,
Моя
царівно,
Як
далеко ти ходиш,
Де
на шлеї з шерсті
Темнії
пісні ти за собою водиш?
Я
за тобою слідом,
Повік
не стуляю,
Доріг
я не знаю,
Ясним
коротким літом
Та
першим снігом…
Слишишь, моя родная?!
Із
– під землі дістану,
Сім
пар чобіт стопчу я
І
сім скую колечок,
Не
простих, олов’яних
Додому
поверну я
Свою біду – овечку.
Реквієм за рейсом №777
Малазійських Авіаліній
Пробачте
нам за безглузду війну,
За
сотні ваших життів.
На
німі запитання « За що?» і « Чому?»
Убивця
дасть відповідь « Я не хотів».
Пробачте
за літак,
Що
з усіх радарів щез,
За
те, що в небесних аеропортах
Ангели зустріли ще один рейс.
Пробачте
за біль, за тугу, за втрату,
Щоб
в світі не було більше війни.
А стара мати не забула про чудеса,
І
чекає літак, що поніс її дитину в небеса…
Наталія Володимирівна Гримак
(Білоус) народилася 9 березня 1989 року у м. Хоросткові. Освіта-вища (Чернівецький
національний університет ім. Ю. Федьковича.), спеціальність-журналістика.
Творча біографія бере свій
початок ще зі шкільних років .Вперше поезії були надруковані у Львівському християнському журналі «Діти Непорочної»,
також друкувалась у районному часописі «Вісник Надзбруччя», у Київському
літературному журналі «Дніпро», у літературних альманахах «Жайвір», брала
участь у пректах «Поетичних майстерень». т. 0966624548
Я тримаю в своїх руках
Букет горя свого і щастя
І наївність мого життя…
Що сказати - вона прекрасна…
Я тримаю в своїх руках
Крихту любові,що
із серця…
Відпущу – нехай летить мій птах
І усім навкруги любов дається…
Я тримаю в своїх руках
Ту надію, що Бог вселяє
На яву, навіть у снах
Він мене благословляє…
Я тримаю…тримаю в
руках
Тверду віру глибоко з душі
Адже вогник ще мій не зачах
Моя віра веде по житті…
Я тримаю в своїх руках
Букет горя свого і щастя
І наівність мого життя…
Що сказати-вона прекрасна…
А поруч…поруч йде війна…
І сльози…вже кінчаються слова…
У руки зброю братик взяв…
Сестрицю ,матір міцно обійняв…
В обіймах тихо й ніжно прошептав…
Молись ,матусю,щоби ранок наставав…
Матусю,чуєш в мене є душа…
Вона в мені глибоко проживає…
Але чи личить ій, матусю,нагота??
У що я свою душу одягати маю???
Я пошию, донечко моя,
Для душі твоєї сукню із довіри…
Вибирати буду серцем полотна,
Ласкою зніматиму всі міри…
Буду шити ніжними словами…
Виплітати кісочки твої…
Ти ростимеш, донечко, з роками…
Берегтимеш ти цей одяг для душі…
Іноді так гірко дуже стане…
Стисне щось пекучо у груді…
Ти тоді прийди,прийди до мами…
Я латати буду сукню для душі…
Із своєї сукні відірву шматок…
А на ній любов уклалась візерунком…
Ще й візьму терпіння змотаний клубок…
Сукня ,мов нова буде тобі дарунком…
І…знову я почую ці слова…
«мамусю, чуєш, в мене є душа,,,»
Так хочеться торкнутися тебе наосліп…
Не пальцями, не поглядом…-душею…
І нишком так присісти на отім порозі,
Де небо потай обнімається з землею…
Так хочеться вдихнути хоча б атом…
Тебе, твого тепла…та в нім зігрітись…
А важко якось, бо
між нами натовп…
Думок і страху у єдине злитись…
Знову зима…
Пустота…
Самота…
І слова…
Вже не та…
Не чужа…
Не своя…
Не така…
Не твоя…
Пилина по краях…
А в душі вже не страх…
Не журба у очах…
Не зневірений птах…
Просто шепіт у снах…
Непокірних вітрах…
І душі кольорах…
Білих-білих снігах…
Бо вже знову зима…
А тебе все нема…
Пустота…
Я жива…
Хоч сама…
Я твоя…
Це життя…
Душа попросила повітря…
А я не змогла ,розумієш???
В мені проживає століття…
А дихати досі не вмію…
І вітер холодний в обличчя…
Його я вдихати не буду…
За що він так боляче б’ється???
За що обливав мене брудом???
Любові…чи мало віддала???
А вірність…кому це потрібно???
Натомість, я біль відчувала…
За те, що любила так вірно…
Душа попросила повітря…
Хай дихає вільно собі…
Бо вже перестало боліти…
Душа попросила повітря…
Коли любов твоя перелюбиться…
І тепло твоє перетерпне…
Щось в середині дике відбудеться…
І про ц ети розкажеш відверто…
Коли душа твоя переповниться…гострими фразами і
зухвалістю…
Ти дозволь … нехай сльози покотяться…
Їх покрий ти своєю жалістю…
Коли серце твоє пересердиться…
На весь світ і також на себе…
То любов твоя знову вернеться…
Бо ти чуєш у ній потребу…
Привіт, мій любий Божечку
Пишу тобі я з України…
У мого татка болить ножечка,
Казав, що в цьому куля винна…
Казав татусь, що йде війна…
Я запитав у нього: «Нащо»?
Кому потрібная вона,
Така жорстока і пропаща….???
Не знаю я… мабуть,
малий ще…
Але я бачу біль навколо…
І…люди йдуть на кладовище…
Хоронять нашого героя…
Я чув: «Герої не вмирають !!!»
Та не збагну цього ніяк…
Вони ж навіки покидають
Своїх матусь…ті плачуть так…
Вчора дивилися новини,
Там говорили про АТО…
І рахували скількох вбили,
І скільки ранених було…
Бабуся каже: «тре молитись»
Я ще не вмїю, бо малий…
Та вмію добре, Боже, битись…
Але не хочу- я не злий…
Я в церкві чув,що ти ,мій Боже
Єдиний цар над усіма…
Тому прошу тебе, як зможеш
Спини війну - вона страшна…
Не думай ти ,що я боюся,
Бо не за себе я прошу
За тих людей я всіх молюся,
Котрі боронять земленьку мою…
Ісусе,чуєш, я не хочу
Щоби війна далі була…
Буду писать тобі щоночі,
Проситиму для всіх добра.
Молю тебе, прошу ,Ісус…
Я буду чемним!
Твій Петрусь…
Небо моє неокрилене…
Щастя моє невідчуте…
Серце з грудей, нече вирване….
І усіма позабуте…
Тихо скорблю я з тобою…
Грози твої проливаю…
І за юначую долю,
В Бога покірно благаю…
Небо моє неокрилене,
Ти збережи їм життя…
І обніми ніжно крилами,
Мов матері немовля…
Пуля нехай обминає…
Серце палке і гаряче…
Прошу тебе, я благаю:
Ти збережи, хай не плаче…
Мати, дружина,.дитятко…
Гірко зітхають вони…
Бо їх синочок і батько,
Став на терено війни…
Ангели , станьте стіною…
Вкрийте покровом святим…
Їх напоїть ви живою водою,
Щоби життя вберегти…
Божечку милий Ісусе…
Тихо шепочу тобі…
Щиро до тебе молюся
Хай прийде кінець цій війні!!!!!
Тетяна Орестівна Бугальська народилася
26 грудня 1997 року с.Гримайлів, Гусятинського
р-ну.
В 2015 році закінчила місцеву школу ЗОШ
ім. Пулюя. На даний час навчається в Тернопільському технічному університеті ім. Пулюя на першому курсі.
Свої
перші вірші написала три роки тому. Т.0988687084
Не
плач, мамо,не плач моя рідненька,
Мене
ти не чекай, я більше не прийду.
Помолись
до Бога, люба моя ненько,
Нехай
на цьому небі спокій я знайду.
Вибач
мені,мамо, та моя така доля,
Більше
не відчуєш моїх теплих рук.
Так
мені судилось,така є Божа воля,
Що
почув я постріл,свій останній звук.
Мамо,там
війна,там гинуть люди,
Та
серед тих людей опинивсь і я .
Нікого
не жаліють,це-безсовісні паскуди,
І
таким,матусю немає вороття.
Вибач
мене ,мамо,що не побачиш мої очі,
Що
не обіймеш та не поцілуєш як колись.
Вибач
за сльози, які проливатимеш щоночі,
Та
не завітаю я додому і з цим нажаль змирись.
Матусю
моя,повір я не хотів вмирати
Та
за державу рідну я до кінця стояв.
Бажав
Україну з рук ворожих визволяти
Та
те що мертвим повернусь,й гадки я не мав.
Мамо,
я зіркою із неба тобі буду світити,
У
темну-темну ніч, де зорі всі сіяють.
Я
буду поруч,з тобою буду жити,
Тому
що,рідна моя,герої не вмирають!
У
давнину, коли Україна наша у не вільності була,
Вона
страждала, у залежності жила.
Жила
у смутку, у горі, у біді
Прийшлося
важко їй на жаль тоді.
Та
раптом доля їй всміхнулась,зорі засвітили,
І
у 1991 році Україну незалежною зробили.
Стала
вона вільною,немов птиця крилата.
Стала
вона справді,по-своєму багата.
Кожний
із нас у серці Гімн України пам’ятає,
І
тільки справжній українець для держави щастя бажає.
Щоб
синьо-жовтий прапор був повсюди славний,
Та
щоб повсюди процвітав герб наш державний.
Що
колись відбувалось,напевно кожний знає,
Та рідна Україна,ще й до нині страждає.
Колись
вбивали і зараз вбивають.
А
люди з надією в серці день і ніч
чекають.
Чекають
на батька,чекають на сина,
Чекає
й на чоловіка свого зі слізьми дружина,
А
вони там на Сході Україну захищають,
І
саме там їх,без жалю,одним пострілом вбивають.
Привезли
додому мертвого сина,
А
зовсім недавно,це була жива людина.
Плаче
мати сива над сином й слова промовляє:
«на
кого ти мене покинув ,синочку,?
У
мене більше нікого немає».
«Мамо,
де тато маленька дитина питає,
А
мати крізь сльози їй відповідає:
«Твій
тато на небі,він героєм став,
За
рідну Україну свою кров пролив».
Сидить
сестра, на фотографію брата поглядає,
Чи
живий ,чи мертвий,кожний день гадає.
Молиться
до Бога і просить його повернути,
Просить
цю війну,немов страшний сон забути.
Батько
попрощався з сином,міцно обійняв,
І
таке прохання він йому сказав:
«Бережи
себе ,синку,щоб тобі Бог помагав,
Та
щоб зовсім скоро,до рідної хати живим завітав.
Всі
би хотіли в країні спокою,
Щоб
кожна дитина повернулась живою.
Щоб
не було ні горя, ні біди,
Щоб
жили всі щасливо раз і назавжди.
Щоб Україна прославлялась і цвіла,
Щоб
завжди незалежною була
Щоб
не було воїн,не було смертей,
Щоб
було добро поміж всіх людей.
Слава
нашим героям,що за державу стоять і стояли,
Вічна
пам'ять тим хлопцям,які життя своє віддали.
Спасибі
людям,що пожертви на армію робили,
І
ганьба терористам,що українців наших вбили.
Шмира Олеся народилася
6.09.1993 року в с.Трибухівці. Студентка філологічного факультету
Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира
Гнатюка, постійна відвідувачка бібліотеки,. Пише історії про кохання, дитячі
казки, наукові статті. Є автором гімну Личковецької загальноосвітньої школи
І-ІІІ ступенів.
Після 1 курсу приймала участь у
фольклорній експедиції. Записані матеріали від старожилів села є надруковані у
збірнику "Витоки". Книгу дарую сільській бібліотеці.
Електронна адреса: schmira@yandex.ua
Тел..
0680389378
Власний
веб-сайт: https://ask.fm/id134720449
Друкувалася у газетах: «Вісник
Надзбруччя», «Вільне життя», «Свобода» «Студентський вісник», «Життєві
історії», «Абетка кохання»,«Журавлик»"Добрий господар","Історії
кохання"
У 2012 році власним коштом видала книжку-метелик «Павутина людських
доль».
Друзі
Світ широкий… Попри різнобарв’я життя, іноді
дійсність видається сірою і невеселою. Коли у тебе все гаразд, тоді маєш чимало
друзів, які щоразу запевняють у своїй вірності. Та лише ти спіткнешся, не
встигнеш навіть впасти, виявляється – поруч нема нікого… Ті, що клялися бути з
тобою, миттєво зникли. Ти сама у глухому куті. Думками звинувачуєш у всьому
себе, нарікаєш на свій характер, на свої погляди, на усе життя. Здається, що
довкола немає радості й щастя, лише закам’янілі людські серця.
…Довга ніч, безрадісні сни, сірі дні і краю
безодні немає. Так хочеться, щоб хтось кинув рятівний круг, але ні, де там!
Усім не до тебе, кожен огорнутий пеленою своїх переживань. І навіть друга нема…
А справжню дружбу випробовують роками. Тому
не клянись ніколи: «Я твій вірний друг!» Адже друг – це та людина, що входить у
твої двері, коли весь світ виходить з них… Не забуваймо тих, для кого можемо
стати порятунком і, попри свої амбіції, навчімося бути справжнім другом спершу
самим собі, а тоді шукаймо побратимів…
Він
і вона
Почуття згасали… Ледь жеврів маленький
вогник, якого вони так і не зуміли підтримати. Їх дороги розійшлися назавжди.
Йому було байдуже, а вона плакала, бо любила… Ніхто не розумів її душевного
болю, лиш матінка-природа сумувала разом з нею.
…Скаженів вітер, скрипіли старі дерева, небо
затяглося темними хмарами і накрапав грубий, холодний дощ. Здалеку доносився грім, який
гуркотів усе сильніше, танцювала блискавка.
Їй було байдуже, що відбувається в природі,
сльози котилися з очей і вона непорушно дивилася у вікно. В душі вирував
ураган. Як сильний вітер ламав молоді дерева, як дощ прибивав до землі ніжні
квіти, так само умертвлялись її почуття.
Негода минула, блиснуло сонце привітним
промінцем і вона посміхнулась, бо відчула, що не завжди буде так. Настане час і
вона відповість на чиїсь почуття взаємністю. І сонце знову засвітить, і
з’явиться надія в очах…
Я
– Зелінська Наталія. Студентка Національного університету водного господарства і природокористування. Народилася і виросла в мальовничому містечку Копичинці
Гусятинського району. Зараз, у Рівному, навчаюся на третьому курсі. Моя
спеціальність - геодезія, картографія та
землеустрій. Хоч навчаюся у технічному ВУЗі, але як кажуть мої одногрупники, я
інженер з творчою душею. Писати я люблю, але роблю це швидше для вираження власних
емоцій, почуттів і переживань. Як на мене, вправно володіти словом – це
наймогутніший і найчарівніший дар. Ще у школі я була кореспондентом шкільної
газети, також брала участь у творчих мовно-літературних конкурсах. Після
випуску стала учасником літературного збіговиська «Delirium». У 2014 році наш
творчий колектив видав збірку поезій «Не мовчімо». Також я була дописувачем
газети «Вільне Життя». Загалом у мене ще багато творчого натхнення і
сподіваюся, що в майбутньому, я не перестану писати ні вірші ні, прозу, не
зважаючи ні на що.
Колір твоїх очей
Я розфарбую
небо в колір твоїх очей.
Найчарівніші
квіти для тебе зберу
А оці сині
волошки – пахнуть морем,
Червона
троянда обпікає руки.
Тобі не
бачити кольору неба,
Я стану для
тебе відтінками світла,
Хочеш
розкажу, як посміхається сонце,
Дозволь
непроглядну твою пітьму
Кудлаті хмари
Що це накрило всі трави шовкові?
Вони разом із ними тихенько спали.
Щодня хмари милуються ним з висоти.
Воно ж егоїстичне і дуже ревниве.
Та від поцілунків спекотних стає нестерпно,
Ті пахощі він із запахом лісу змішає.
Біля вікон розлігся зеленоокий полин.
А вночі, коли тихо припливе місяць білий
Заспокоїться красиве, розпечене поле.
Високі дерева гіллям будуть ловити зорі,
Зорі впадуть, розсипляться самоцвітами
Вранці гаряче сонце своє поле не побачить.
Вони розпадуться на сотні дрібних краплинок,
Ось так щоночі кудлаті стають туманами,
Герої
Не Вмирають
Вони
кричали: «Герої не вмирають!»
Майоріла
синьо-жовта стрічка,
І десь в
кінці колони ще напівжива
Повільно в’яне,
сохне просто на очах
Мотузкою прив’язано у неї на плечах
Ішли й
кричали: «Герої не вмирають!».
І жінка не витримає. Ринуть сльози.
Вона вдова.
Біля неї вже коханого нема
Знесилена
вона упаде на підлогу.
І обоє
скажуть ніжно: « Мамо, ти не плач,
І він піде,
кудись за теплим сонцем.
Німі примари
За
горизонтом розквітає століття двадцять перше
Спокусливо
виблискують крамниць вітрини,
Та й за
гроші, що заробили мама з татом
Осінь з
останніх сил гукатиме глухих людей,
Тепер у
шоколадці шоколаду того нема.
Раптом
зникло все. Нема тепер уже нічого -
Муза поета
Нажаль, я
знав її не так вже і давно.
Одна рвалась
до тих небес, зірок і хмар
Ось раз в
одну з таких собі субот
Дзвінок.
Поріг. Відчинились двері
ІІ
-
Спасибі,
ви здається мій сусід.
У квартирі в
неї затишно і тихо
Ми мовчимо і
я дивлюсь на неї
-
Як я сама у цій квартирі, наче сирота
На
підвіконні стояли білосніжні квіти
Знаєте він
був із тих. Кому сонце радіє
Він так
натхненно вірші свої писав
На роботі
він працював завзято
Він
зустрічав мене і ми удвох гуляли
Він казав,
що зорі напевно заздрять нам
Щосуботи він
купляв букет білих квітів
ІІІ
-
Що ж сталося з ним. Де поет тепер?
-
Його немає. Він, нажаль, помер.
Знаєш, що
відбувається, коли помирає поет?
Вона
тиняється доти, доки туманом не стане
Я наче й
змирилась вже жити без нього.
То іду у
крамницю. Квіти білосніжні купую
У мене до
вас буде прохання приходьте
І я ходив до
неї, як тільки була нагода
Отак діти я
зустрів вашу маму
Яскраві сни
Скажи, чи
тобі снилися колись зірки,
Скажи, чи
тобі колись снилися хмари,
Скажи, тобі
небеса колись снились,
Правила якої
давно вже створили,
Скажи, тобі
колись снився одвічний вогонь,
Ще у снах я
бачу моря й океани,
Я мрію і про
своє карооке маля,
Ось такі у
мене яскраві вечірні сни,
Він дивився
в її очі і мовчав,
Й він
сказав, що снів зовсІм не бачить,
Їй щоночі
снилися зорі і небеса.
Зелінська Наталія Володимирівна
Ничка Мар’яна Богданівна – народилася 30
грудня 1993 року у м. Копичинці.
Сьогодні студентка 5 курсу філологічного
факультету Ужгородського національного університету. Публікувалася у районних
газетах, університетських, у збірці «Перші ластівки». Мала творчий дебют у
Закарпатській обласній бібліотеці ім. Ф. Потушняка. Більше віршів можна
прочитати тут: http://litclub.org.ua/users/profile/chajka/
Читай
Ничка
Мар’яна Богданівна
Юліана Нестерович
Книгам
Торкаюсь книги-щастя із паперу,
Проводжу грань між вічним і земним.
У кожній книзі є своя манера.
У кожній книзі - часу дивний плин.
А в світі все таке скороминуще,
Проблем достатньо людям і без книг…
Та хтось сказав,що книги мають душу.
В них,як в людей, душа також болить.
Від поглядів зневажливих ,байдужих,
Через обмеженість і пустоту людей.
І через терни слів важких, колючих,
Та в світі цім не вижити без фей…
А за
вікном - століття двадцять перше,
Заплів його в тенета Інтернет…
Чекають книги, поки люди вершать
Новий технічний і духовний злет.
А ти відчуй, що книга має душу,
А душі не вмирають повсякчас.
Століття це,таке скороминуще,
За сотню років не згадає нас…
Басіста О.А."Ми- українці"
Ми- українці, ми народ, у нас є своя пісня й мова,
Та найцінніший скарб для нас , то – наша страдницька
свобода
Її для тебе здобув дід в Січі, на Крутах, у Сибіру,
У муках викохав страшних єдину, вільну Україну.
Скільки дітей на смерть послала, аби була своя земля,
Щоб не родились ми рабами і не блукали по світах,
І руки дім свій будували, а не чорніли в кандалах.
Щоб не забули рід , наймення та віще слово Кобзаря,
І гуртувались на Майданах, бо знову суне сарана,
Що незалежність зжерти хоче, на шию кинути ярмо.
Не знищиш віру в Україну, не вбє’ш в серцях козацький дух.
Нащадки русичів,
бандери поб’ють ненависних катюг
Бо вже не в силі чути плачу , горем убитих матерів,
І бачить як ховають в трунах кульми зрешечених синів,
Вони майбутнє рятували, за нас пролили кров святу
За їхні душі ми запалим в скорботі не одну свічу.
Змилосердися ти над нами, о всемогутній отче, поможи
Не дай нам впасти на коліна і Україну збережи!
_____________________________________________________
Нестерович Юліана
"Фея"
Ти
прийшла в дитинстві ще до мене,
Як
була я геть іще мала.
Ти
в уяві малювала клени,
Говорила
радо про жита…
Ти
завжди, завжди була зі мною:
Ми
казки творили про принцес.
Ми
про сонце й трави говорили,
Про
кохання: щире і палке.
Ми
удвох із Феєю творили
Щось
духовне і таке земне…
А
казки дорослішали з нами,
І
дорослішали із казками ми.
Я
казки ті зву тепер віршами,
Що
з дитинства ще в мені жили.
З
ручкою в руці я гладжу Кузю –
Найулюбленішого
свого кота.
А
тепер ту фею зву я Муза,
Що
зі мною змалечку була.
"Борис Демків"
Якщо
сльоза – вона така пекуча,
Якщо
любов – то чиста і людська.
Якщо
кохання – то таке жагуче,
А
лялька – не пластмасова,жива.
І
серце « у контрастах тьми і світла»,
Двірничка
у руках тримає світ.
Землі
це необхідно, як повітря,-
Відчуть
фатальний птахів той політ.
І
тітоньки Модести німе горе,
І
пам"ятник
собаці у Борго…
Вірші
його не пишуться - говорять,
І
сіють світом людяність й добро.
Не
треба нам шекспірів і гомерів,
Не
треба робінзонів, холмсів теж.
Пліч
-о –пліч з нами виріс справжній геній,
Що
бачив світ без рамок і без меж.
"Стоїть в скорботі Україна – мати.
Олег
розпочав свій творчий шлях у далекому 2007 році. Написавши свій перший вірш
навчаючись у 9-му класі не перестає займатися творчістю і по теперішній час.
Під час навчання в університеті почав
приділяти своїй творчості більше уваги та періодично друкувався у
факультетському журналі «ПРОФІПМВ» (про факультет історії, політології та
міжнародних відносин), що збільшувало коло читачів та цікавість до творчості з
боку друзів.
У 2015 році взяв участь в альманаху поезії та
прози «Стихія» (видавничий дім
«Чорнильна Хвиля», м. Київ).
У 2017 році до Дня Св.
Валентина вийшов друком літературний альманах «Галактика Любові» (видавництво
«Лілія», м. Хмельницький), у якому також представлена поезія Козира Олега.
У серпні 2017 року у видавництві книг
«Лілія» виходить друком перша авторська збірка поезії та прози «Береги надії»,
де зібрані вибрані вірші та новели Олега починаючи з 2007 і закінчуючи 2015
роками. Дана збірка складається з 9-ти розділів, кожен з яких являє собою
окремий рік у творчості автора
У
2018 році у тому ж таки видавництві книг «Лілія» вийшов друком альманах «З
Україною в серці», який присвячений Дню Незалежності України і в якому Олег
опублікував декілька своїх творів.
Говорячи в загальному про творчість Олега
Козира, можна сказати, що це в своїй більшості роботи (як віршовані , так і
прозові), які зосереджені навколо теми кохання, яке не завжди є щасливим, а
почасти і трагічним. Також деякі з робіт торкаються певних філософських
роздумів про життя і зачіпають проблеми персонального вибору.
Ясна квітка
Її очі сіяли,
мов зорі,
Що звелись у високую вись
І волосся розвіював вітер,
Наче хвилі легкий теплий бриз.
І вона, мов одна в цілім світі
Ясна квітка ясніша за всіх
Возвеличилась в прерії літом
І красою осяяла світ.
19
листопада 2018 Козир
О.
Все для тебе
Все тільки для тебе:
Море глибоке, цілюща вода
І так багато білого піску.
Все тільки для тебе:
Зорі на небі, місяць ясний
І сонце денне.
Все тільки для тебе:
Гай зелений, поле широке
І ліс густий.
Все тільки для тебе:
Світ, що впав до твоїх ніг.
Все тільки для тебе –
Своє серце дарую тобі.
Все тільки для тебе –
Все тільки тобі!
Козир О.
"А потяг мчиться"
А потяг
мчиться , мчиться і тікає…
Дощем запахло ,кровоточать хмари,
Моя душа ув’язнення долає ,
Холодне серце і похмурі нари ,
Гірка скорбота і гнітюча тиша,
Повсюди в’язні : всі – неначе вбивці,
В кутку живе стара бруднюща миша ,
І ворони- на сни мої мисливці…
Мене врятує лиш безстрашний вітер ,
Що цвіт принесе і сп’янить
весною,
Мене врятують калинові віти
І грона , що розіллються
рікою ,
Рікою крові
по моїх судинах…
І мова задзвенить в мені луною ,
Мою любов покажуть по новинах ,
Моя любов розіллється рікою
І морем стане
, океаном слова…
Я – Муза мрій ,богиня майбуття…
Поет і мова ,мова калинова
Мене врятує з горя ,з небуття.
Свята і непорочна ,як Марія ,
Невинна і цікава ,як дитя,
Моя любов ,оспівана надія ,
Наркотик ,що хапає в забуття ,
Безодня мрій , захмарне Ельдорадо ,
Туманний Альбіон ,клубок ідей ,
Моя довічна ,правильна порадо ,
Утри сльозу з проплаканих очей ,
Врятуй мене з холодної в’язниці ,
Дощем зітри тавро з моїх грудей ,
І душу ти зціли в своїй живиці ,
Врятуй з лабет катів – убивць – людей…
А потяг мчиться , мчиться і тікає ,
Ми разом з ним тікаємо в пісні ,
Де мова калинова походжає
І дзвоном тішить серденько мені.
Мудрак Олександра Ярославівна
"Гойдає на гронах
калини"
Гойдає на гронах калини ,
Сповите в
гніздечку маля
Рука ,що не знає спочину
Й прості материнські слова :
« У мові моїй солов’їній
Для тебе бринить ,як кришталь,
Дзвіночком роси ,колискова
Її ти завжди пам’ятай.
Як тільки розправляться крила,
Полетиш в далекі краї.
У серці твоїм - Україна
Й частинки моєї душі».
…А туга за рідним порогом
Вернеться додому в піснях ,
Пронизаних болем та сумом
В чужих ,безталанних краях.
Лиш
батьківське слово зігріє ,
Наспіване з маминих
вуст.
У гронах калини п’яніє
Дитинства проникливий звук.
Басіста Оксана Андріївна
"Мова калинова"
Чарівна ,милозвучна ,п’янка –
Ти наша гордість , мова калинова.
Пісенна , солов’їна і дзвінка –
На голові тобі болить вінок терновий.
З народом крізь випробування йшла,
Тебе вбивали і забороняли,
Та для людей ти силою була,
Яка довкола себе гуртувала.
Зневага, розпач,заборони, ґвалт…
Багато горя, рідна, ти зазнала.
Боліли зради, підлість забуття,
Та на коліна , мово, ти не стала.
І знов пече тебе нестерпний біль,
Смертельний біль стражденного народу,
А серце ранять звістки звідусіль,
Які набатом
линуть вже зі Сходу.
Ти ,мово,там із хлопцями від зла
Увесь народ відважно захищаєш,
І мов
міфічний Фенікс з небуття,
Сама себе і нас всіх воскресаєш.
Сама себе і нас всіх воскресаєш.
Всі, Господи, твої діла
величні
Ти Всесвіту й Землі –Творець.
З твоєї волі в нашому селі Зелене
Громада заложила перший камінець.
На Божий дім , на ту церковцю ,
Трудились люди день і ніч,
На плечах камінь зі скали носили
І кожен вів про себе річ:
«Дай,Боже, сили і здоров’я
Донести ношу до кінця,
Бо син твій за гріхи людськії
На гору ніс ще тяжчого хреста».
Вісімдесят вже літ минуло
Спочили в мирі божі трударі
По собі дітям й правнукам лишили
Господній храм у величі й красі.
Який нам ще із Вами будувати
З любові й миру у своїх серцях,
Щодень до Господа дорогу торувати
Із добрих справ звести свій храм в душі.
Дідам подякувати за нелегку працю,
А людям ,що тримають церкву в чистоті.
То ж помолімось щиро нині
В такий нелегкий для
Вкраїни час,
Подай ,Всевишній , миру і спасіння ,
Благослови терпінням нас.
О.А.Басіста
Мене звати
Мигалевич Марія. Зараз мені 17 років,
народилася в селі Раштівці 1999р. Гусятинського району Тернопільської області.
Навчаюсь в одинадцятому класі Раштівецької ЗОШ.
Захоплююся
літературою, історією та природничими науками. Маю безліч хобі, а саме:
бісероплетіння, вишивання, хіромантія і вивчення культури та історії
середньовіччя, генеалогії монархічних родин.
Я ще не
визначила, якій сфері діяльності присвятити життя, яку професію обрати. Розумію
лише одне: робитиму все, щоб прислужитися нашій країні.
Світав
квітневий день побожний.
Лунав
жахливий шепіт смерті переможний.
«
Я переміг, я переміг, я атом,
І
не побачать вже тебе ні мама й тато.
Я
переміг, я переміг тебе, людино,
І
батько не повернеться до сина.
Я
переміг, я переміг, я переміг!
Долав
мене хто тільки встати міг…»
Не
слухай цього, встань же Україно,
Моя
любове, моя героїне,
Не
згасла віра ще, і ще живе надія,
Любов
не вмерла і хороша світла мрія,
Що
житимемо в добрім, гарнім світі.
Ми
будем жити, і батьки, і наші діти.
Благославлятиме
нас небо голубе
Й
роздольне поле золоте, святе.
Я
не поет, я не філософ,
Вам
скажу, люди дуже просто,
Я
не художник, не співак.
Я
просто так, я лиш простак.
Я
не спортсмен, я не політик,
Свого
життя я аналітик.
Я
лиш проста мала дитина
Простого
України сина.
Моїй подрузі Ірині та всім жителям Донбасу, до яких ми намагаємося
докричатися
Овечка
Знати
мені б лиш слово,
Моє
сердечко,
Небесна
моя овечко.
Якби
почула золоті я копитця,
Кликала
б тебе, сестрице…
Між
гілок орлиних,
Між
рогів тернових
Червоні
свічки…
Знати
мені б лиш і’мя,
Таємне
слово
Чорної
овечки.
Ти
ж моя радість
І
тиж моє горе.
Вітер
тікає в море,
Місяць
втомлений, сивий,
Ходить
по кругу.
Стала
б тобі подруга…
Сни
за твоїми сльозами
Приходять
злі частіше
Перед
світанком.
Між
північними зірками в танку
Білий
баранчик хмурий
Чорнії
хвилі бурить…
Якби
тебе зустріти,
Моя
царівно,
Як
далеко ти ходиш,
Де
на шлеї з шерсті
Темнії
пісні ти за собою водиш?
Я
за тобою слідом,
Повік
не стуляю,
Доріг
я не знаю,
Ясним
коротким літом
Та
першим снігом…
Слишишь, моя родная?!
Із
– під землі дістану,
Сім
пар чобіт стопчу я
І
сім скую колечок,
Не
простих, олов’яних
Додому
поверну я
Свою біду – овечку.
Реквієм за рейсом №777
Малазійських Авіаліній
Пробачте
нам за безглузду війну,
За
сотні ваших життів.
На
німі запитання « За що?» і « Чому?»
Убивця
дасть відповідь « Я не хотів».
Пробачте
за літак,
Що
з усіх радарів щез,
За
те, що в небесних аеропортах
Ангели зустріли ще один рейс.
Пробачте
за біль, за тугу, за втрату,
Щоб
в світі не було більше війни.
А стара мати не забула про чудеса,
І
чекає літак, що поніс її дитину в небеса…
Наталія Володимирівна Гримак
(Білоус) народилася 9 березня 1989 року у м. Хоросткові. Освіта-вища (Чернівецький
національний університет ім. Ю. Федьковича.), спеціальність-журналістика.
Творча біографія бере свій
початок ще зі шкільних років .Вперше поезії були надруковані у Львівському християнському журналі «Діти Непорочної»,
також друкувалась у районному часописі «Вісник Надзбруччя», у Київському
літературному журналі «Дніпро», у літературних альманахах «Жайвір», брала
участь у пректах «Поетичних майстерень». т. 0966624548
Я тримаю в своїх руках
Букет горя свого і щастя
І наївність мого життя…
Що сказати - вона прекрасна…
Я тримаю в своїх руках
Крихту любові,що
із серця…
Відпущу – нехай летить мій птах
І усім навкруги любов дається…
Я тримаю в своїх руках
Ту надію, що Бог вселяє
На яву, навіть у снах
Він мене благословляє…
Я тримаю…тримаю в
руках
Тверду віру глибоко з душі
Адже вогник ще мій не зачах
Моя віра веде по житті…
Я тримаю в своїх руках
Букет горя свого і щастя
І наівність мого життя…
Що сказати-вона прекрасна…
А поруч…поруч йде війна…
І сльози…вже кінчаються слова…
У руки зброю братик взяв…
Сестрицю ,матір міцно обійняв…
В обіймах тихо й ніжно прошептав…
Молись ,матусю,щоби ранок наставав…
Матусю,чуєш в мене є душа…
Вона в мені глибоко проживає…
Але чи личить ій, матусю,нагота??
У що я свою душу одягати маю???
Я пошию, донечко моя,
Для душі твоєї сукню із довіри…
Вибирати буду серцем полотна,
Ласкою зніматиму всі міри…
Буду шити ніжними словами…
Виплітати кісочки твої…
Ти ростимеш, донечко, з роками…
Берегтимеш ти цей одяг для душі…
Іноді так гірко дуже стане…
Стисне щось пекучо у груді…
Ти тоді прийди,прийди до мами…
Я латати буду сукню для душі…
Із своєї сукні відірву шматок…
А на ній любов уклалась візерунком…
Ще й візьму терпіння змотаний клубок…
Сукня ,мов нова буде тобі дарунком…
І…знову я почую ці слова…
«мамусю, чуєш, в мене є душа,,,»
Так хочеться торкнутися тебе наосліп…
Не пальцями, не поглядом…-душею…
І нишком так присісти на отім порозі,
Де небо потай обнімається з землею…
Так хочеться вдихнути хоча б атом…
Тебе, твого тепла…та в нім зігрітись…
А важко якось, бо
між нами натовп…
Думок і страху у єдине злитись…
Знову зима…
Пустота…
Самота…
І слова…
Вже не та…
Не чужа…
Не своя…
Не така…
Не твоя…
Пилина по краях…
А в душі вже не страх…
Не журба у очах…
Не зневірений птах…
Просто шепіт у снах…
Непокірних вітрах…
І душі кольорах…
Білих-білих снігах…
Бо вже знову зима…
А тебе все нема…
Пустота…
Я жива…
Хоч сама…
Я твоя…
Це життя…
Душа попросила повітря…
А я не змогла ,розумієш???
В мені проживає століття…
А дихати досі не вмію…
І вітер холодний в обличчя…
Його я вдихати не буду…
За що він так боляче б’ється???
За що обливав мене брудом???
Любові…чи мало віддала???
А вірність…кому це потрібно???
Натомість, я біль відчувала…
За те, що любила так вірно…
Душа попросила повітря…
Хай дихає вільно собі…
Бо вже перестало боліти…
Душа попросила повітря…
Коли любов твоя перелюбиться…
І тепло твоє перетерпне…
Щось в середині дике відбудеться…
І про ц ети розкажеш відверто…
Коли душа твоя переповниться…гострими фразами і
зухвалістю…
Ти дозволь … нехай сльози покотяться…
Їх покрий ти своєю жалістю…
Коли серце твоє пересердиться…
На весь світ і також на себе…
То любов твоя знову вернеться…
Бо ти чуєш у ній потребу…
Привіт, мій любий Божечку
Пишу тобі я з України…
У мого татка болить ножечка,
Казав, що в цьому куля винна…
Казав татусь, що йде війна…
Я запитав у нього: «Нащо»?
Кому потрібная вона,
Така жорстока і пропаща….???
Не знаю я… мабуть,
малий ще…
Але я бачу біль навколо…
І…люди йдуть на кладовище…
Хоронять нашого героя…
Я чув: «Герої не вмирають !!!»
Та не збагну цього ніяк…
Вони ж навіки покидають
Своїх матусь…ті плачуть так…
Вчора дивилися новини,
Там говорили про АТО…
І рахували скількох вбили,
І скільки ранених було…
Бабуся каже: «тре молитись»
Я ще не вмїю, бо малий…
Та вмію добре, Боже, битись…
Але не хочу- я не злий…
Я в церкві чув,що ти ,мій Боже
Єдиний цар над усіма…
Тому прошу тебе, як зможеш
Спини війну - вона страшна…
Не думай ти ,що я боюся,
Бо не за себе я прошу
За тих людей я всіх молюся,
Котрі боронять земленьку мою…
Ісусе,чуєш, я не хочу
Щоби війна далі була…
Буду писать тобі щоночі,
Проситиму для всіх добра.
Молю тебе, прошу ,Ісус…
Я буду чемним!
Твій Петрусь…
Небо моє неокрилене…
Щастя моє невідчуте…
Серце з грудей, нече вирване….
І усіма позабуте…
Тихо скорблю я з тобою…
Грози твої проливаю…
І за юначую долю,
В Бога покірно благаю…
Небо моє неокрилене,
Ти збережи їм життя…
І обніми ніжно крилами,
Мов матері немовля…
Пуля нехай обминає…
Серце палке і гаряче…
Прошу тебе, я благаю:
Ти збережи, хай не плаче…
Мати, дружина,.дитятко…
Гірко зітхають вони…
Бо їх синочок і батько,
Став на терено війни…
Ангели , станьте стіною…
Вкрийте покровом святим…
Їх напоїть ви живою водою,
Щоби життя вберегти…
Божечку милий Ісусе…
Тихо шепочу тобі…
Щиро до тебе молюся
Хай прийде кінець цій війні!!!!!
Тетяна Орестівна Бугальська народилася
26 грудня 1997 року с.Гримайлів, Гусятинського
р-ну.
В 2015 році закінчила місцеву школу ЗОШ
ім. Пулюя. На даний час навчається в Тернопільському технічному університеті ім. Пулюя на першому курсі.
Свої
перші вірші написала три роки тому. Т.0988687084
Не
плач, мамо,не плач моя рідненька,
Мене
ти не чекай, я більше не прийду.
Помолись
до Бога, люба моя ненько,
Нехай
на цьому небі спокій я знайду.
Вибач
мені,мамо, та моя така доля,
Більше
не відчуєш моїх теплих рук.
Так
мені судилось,така є Божа воля,
Що
почув я постріл,свій останній звук.
Мамо,там
війна,там гинуть люди,
Та
серед тих людей опинивсь і я .
Нікого
не жаліють,це-безсовісні паскуди,
І
таким,матусю немає вороття.
Вибач
мене ,мамо,що не побачиш мої очі,
Що
не обіймеш та не поцілуєш як колись.
Вибач
за сльози, які проливатимеш щоночі,
Та
не завітаю я додому і з цим нажаль змирись.
Матусю
моя,повір я не хотів вмирати
Та
за державу рідну я до кінця стояв.
Бажав
Україну з рук ворожих визволяти
Та
те що мертвим повернусь,й гадки я не мав.
Мамо,
я зіркою із неба тобі буду світити,
У
темну-темну ніч, де зорі всі сіяють.
Я
буду поруч,з тобою буду жити,
Тому
що,рідна моя,герої не вмирають!
У
давнину, коли Україна наша у не вільності була,
Вона
страждала, у залежності жила.
Жила
у смутку, у горі, у біді
Прийшлося
важко їй на жаль тоді.
Та
раптом доля їй всміхнулась,зорі засвітили,
І
у 1991 році Україну незалежною зробили.
Стала
вона вільною,немов птиця крилата.
Стала
вона справді,по-своєму багата.
Кожний
із нас у серці Гімн України пам’ятає,
І
тільки справжній українець для держави щастя бажає.
Щоб
синьо-жовтий прапор був повсюди славний,
Та
щоб повсюди процвітав герб наш державний.
Що
колись відбувалось,напевно кожний знає,
Та рідна Україна,ще й до нині страждає.
Колись
вбивали і зараз вбивають.
А
люди з надією в серці день і ніч
чекають.
Чекають
на батька,чекають на сина,
Чекає
й на чоловіка свого зі слізьми дружина,
А
вони там на Сході Україну захищають,
І
саме там їх,без жалю,одним пострілом вбивають.
Привезли
додому мертвого сина,
А
зовсім недавно,це була жива людина.
Плаче
мати сива над сином й слова промовляє:
«на
кого ти мене покинув ,синочку,?
У
мене більше нікого немає».
«Мамо,
де тато маленька дитина питає,
А
мати крізь сльози їй відповідає:
«Твій
тато на небі,він героєм став,
За
рідну Україну свою кров пролив».
Сидить
сестра, на фотографію брата поглядає,
Чи
живий ,чи мертвий,кожний день гадає.
Молиться
до Бога і просить його повернути,
Просить
цю війну,немов страшний сон забути.
Батько
попрощався з сином,міцно обійняв,
І
таке прохання він йому сказав:
«Бережи
себе ,синку,щоб тобі Бог помагав,
Та
щоб зовсім скоро,до рідної хати живим завітав.
Всі
би хотіли в країні спокою,
Щоб
кожна дитина повернулась живою.
Щоб
не було ні горя, ні біди,
Щоб
жили всі щасливо раз і назавжди.
Щоб Україна прославлялась і цвіла,
Щоб
завжди незалежною була
Щоб
не було воїн,не було смертей,
Щоб
було добро поміж всіх людей.
Слава
нашим героям,що за державу стоять і стояли,
Вічна
пам'ять тим хлопцям,які життя своє віддали.
Спасибі
людям,що пожертви на армію робили,
І
ганьба терористам,що українців наших вбили.
Шмира Олеся народилася
6.09.1993 року в с.Трибухівці. Студентка філологічного факультету
Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира
Гнатюка, постійна відвідувачка бібліотеки,. Пише історії про кохання, дитячі
казки, наукові статті. Є автором гімну Личковецької загальноосвітньої школи
І-ІІІ ступенів.
Після 1 курсу приймала участь у
фольклорній експедиції. Записані матеріали від старожилів села є надруковані у
збірнику "Витоки". Книгу дарую сільській бібліотеці.
Електронна адреса: schmira@yandex.ua
Тел..
0680389378
Власний
веб-сайт: https://ask.fm/id134720449
Друкувалася у газетах: «Вісник
Надзбруччя», «Вільне життя», «Свобода» «Студентський вісник», «Життєві
історії», «Абетка кохання»,«Журавлик»"Добрий господар","Історії
кохання"
У 2012 році власним коштом видала книжку-метелик «Павутина людських
доль».
Друзі
Світ широкий… Попри різнобарв’я життя, іноді
дійсність видається сірою і невеселою. Коли у тебе все гаразд, тоді маєш чимало
друзів, які щоразу запевняють у своїй вірності. Та лише ти спіткнешся, не
встигнеш навіть впасти, виявляється – поруч нема нікого… Ті, що клялися бути з
тобою, миттєво зникли. Ти сама у глухому куті. Думками звинувачуєш у всьому
себе, нарікаєш на свій характер, на свої погляди, на усе життя. Здається, що
довкола немає радості й щастя, лише закам’янілі людські серця.
…Довга ніч, безрадісні сни, сірі дні і краю
безодні немає. Так хочеться, щоб хтось кинув рятівний круг, але ні, де там!
Усім не до тебе, кожен огорнутий пеленою своїх переживань. І навіть друга нема…
А справжню дружбу випробовують роками. Тому
не клянись ніколи: «Я твій вірний друг!» Адже друг – це та людина, що входить у
твої двері, коли весь світ виходить з них… Не забуваймо тих, для кого можемо
стати порятунком і, попри свої амбіції, навчімося бути справжнім другом спершу
самим собі, а тоді шукаймо побратимів…
Він
і вона
Почуття згасали… Ледь жеврів маленький
вогник, якого вони так і не зуміли підтримати. Їх дороги розійшлися назавжди.
Йому було байдуже, а вона плакала, бо любила… Ніхто не розумів її душевного
болю, лиш матінка-природа сумувала разом з нею.
…Скаженів вітер, скрипіли старі дерева, небо
затяглося темними хмарами і накрапав грубий, холодний дощ. Здалеку доносився грім, який
гуркотів усе сильніше, танцювала блискавка.
Їй було байдуже, що відбувається в природі,
сльози котилися з очей і вона непорушно дивилася у вікно. В душі вирував
ураган. Як сильний вітер ламав молоді дерева, як дощ прибивав до землі ніжні
квіти, так само умертвлялись її почуття.
Негода минула, блиснуло сонце привітним
промінцем і вона посміхнулась, бо відчула, що не завжди буде так. Настане час і
вона відповість на чиїсь почуття взаємністю. І сонце знову засвітить, і
з’явиться надія в очах…
Я
– Зелінська Наталія. Студентка Національного університету водного господарства і природокористування. Народилася і виросла в мальовничому містечку Копичинці
Гусятинського району. Зараз, у Рівному, навчаюся на третьому курсі. Моя
спеціальність - геодезія, картографія та
землеустрій. Хоч навчаюся у технічному ВУЗі, але як кажуть мої одногрупники, я
інженер з творчою душею. Писати я люблю, але роблю це швидше для вираження власних
емоцій, почуттів і переживань. Як на мене, вправно володіти словом – це
наймогутніший і найчарівніший дар. Ще у школі я була кореспондентом шкільної
газети, також брала участь у творчих мовно-літературних конкурсах. Після
випуску стала учасником літературного збіговиська «Delirium». У 2014 році наш
творчий колектив видав збірку поезій «Не мовчімо». Також я була дописувачем
газети «Вільне Життя». Загалом у мене ще багато творчого натхнення і
сподіваюся, що в майбутньому, я не перестану писати ні вірші ні, прозу, не
зважаючи ні на що.
Колір твоїх очей
Я розфарбую
небо в колір твоїх очей.
Я наповню
світ ароматом наших ночей.
І дрібні
смарагди розсиплю між трав,
Щоб ті
блистіли у сяйві сотень заграв.
Найчарівніші
квіти для тебе зберу
І в долоньки
тобі їх усі покладу.
Дивися – це
білосніжні ромашки,
По їх
пелюстках лізуть мурашки.
А оці сині
волошки – пахнуть морем,
Чуєш як
теплий вітер гуляє полем?
Він шукає
квіти, що я тобі вкрав,
Ті що вчора
крилатий ще колисав.
Червона
троянда обпікає руки.
Вона, як
любов спричиняє муки.
Кохана, ти
живеш у чорній пітьмі
Твої очі
назавжди стали сліпі.
Тобі не
бачити кольору неба,
Але
хвилюватись, мила, не треба.
Я тебе ніжно
за руку візьму
І все тобі
про цей світ розкажу.
Я стану для
тебе відтінками світла,
І обрисом
весняного, дикого вітру.
Буду тобі
червоним, жовтим, зеленим,
Стану я
морем для тебе шаленим.
Хочеш
розкажу, як посміхається сонце,
Коли вранці
зазирає в твоє віконце.
Ти ж колись
стала для мене всім світом.
Дозволь
тепер бути в душі твоїй літом.
Дозволь
непроглядну твою пітьму
Я сонцем
яскравим своїм затулю.
І тобі опишу
словами цей світ
Щоб побачила
ти жасминовий цвіт.
Кудлаті хмари
Прокинься. Постав чашку біля краю віконця.
Посміхнися. Випий чаю з ранкового сонця.
Вийди на поле. Ти бачив колись таке?
Здається це диво казкове чудне.
Що це накрило всі трави шовкові?
Може це все духи добрі, казкові?
Ні. Це опустилися з неба синього хмари,
Щоб полям уночі не снились кошмари.
Вони разом із ними тихенько спали.
Щоб трави спокійно собі подрімали.
-Чого ж хмари так люблять це поле?
-А ти? Тебе не притягує це місце чудове?
Щодня хмари милуються ним з висоти.
Та не можуть вони на землю втекти
Гаряче сонце не пускає їх униз.
Байдуже йому на кудлатих каприз.
Воно ж егоїстичне і дуже ревниве.
Сонце саме кохає те поле красиве.
Промінням цілує пелюстки квіткові.
Обіймає гаряче трави шовкові.
Та від поцілунків спекотних стає нестерпно,
Але сонце рум’яне не знає про те, напевно.
Розпечені квіти дарують свої аромати,
Які намагається сизий вітер впіймати.
Ті пахощі він із запахом лісу змішає.
І на сонячних проміннях майстерно зіграє.
Ніжний аромат проникає до твоєї хатини.
Кімната, наче убралась в намисто з калини.
Біля вікон розлігся зеленоокий полин.
Під стелею відчувається запах ялин.
Нажаль, від сонця обіймів квіти вмирають
Ті ж до смерті, бідолахи, його кохають.
А вночі, коли тихо припливе місяць білий
Хмари обернуться на туман ніжно-сірий.
І стомлені трави собою накриють.
Прохолодою в’ялі пелюстки омиють.
Заспокоїться красиве, розпечене поле.
Стане схожим на тихе молочне море.
Під його хвилями заснуть маки й ромашки,
Накриються листям, задрімають мурашки.
Високі дерева гіллям будуть ловити зорі,
Які захочуть втонути в молочному морі,
Та все ж одну чи дві вони прогавлять,
Бо зір яскравих ті квіти теж цікавлять.
Зорі впадуть, розсипляться самоцвітами
І самі вони стануть барвистими квітами.
Хмари заснуть. Забудуть про обережність
І до високого неба свою приналежність.
Вранці гаряче сонце своє поле не побачить.
Хмарам зраду таку воно не пробачить.
І гострим пекучим промінням розіб’є туман.
Хмарам, що заховали трави, спричинить ран.
Вони розпадуться на сотні дрібних краплинок,
На безліч маленьких прохолодних росинок.
А потім сонце їх позбирає в теплі долоні
І знову хмари на небі будуть як у полоні
Ось так щоночі кудлаті стають туманами,
А зранку сонце їх нагороджує ранами.
І все через те що всі вони поле кохають
І доторкнутись до нього бажають.
Герої
Не Вмирають
Вони
кричали: «Герої не вмирають!»
Їх душі між
хмарами кружляють.
Ішов народ.
Звучало: «Слава Україні!»
Герой лежав
в новенькій домовині.
Майоріла
синьо-жовта стрічка,
Горіла його
прощальна свічка.
Ішли в
колоні молоді, старі і діти.
Несли в
руках живі, пахучі квіти.
І десь в
кінці колони ще напівжива
Йшла молода,
заплакана вдова.
Змарніло
біле личко. Чорна хустка.
Вона немов
ота опалая пелюстка.
Повільно в’яне,
сохне просто на очах
Мотузкою прив’язано у неї на плечах
Мотузкою прив’язано у неї на плечах
Найважчий
хрест – Господа дарунок.
Найгірші
сльози й смерті поцілунок.
Ішли й
кричали: «Герої не вмирають!».
В новинах
знов про нього нагадають.
Її
Ненароджене дитя - вже сирота.
Твого тата
забрала проклята війна.
І жінка не витримає. Ринуть сльози.
З уст її
палких злетять страшні погрози
Кинеться
ламати меблі, бити посуд.
Їй байдуже,
що скажуть люди, на їх осуд.
Вона вдова.
Біля неї вже коханого нема
Хай
проклятою буде путінська «страна».
Хай він
відчує біль усіх дружин, дітей.
Хай смерть
гулятиме серед його гостей.
Знесилена
вона упаде на підлогу.
Засне.
тихенько помолившись Богу.
Насниться їй
коханий і її малий синок.
Він з
татусем гратиметься між зірок.
І обоє
скажуть ніжно: « Мамо, ти не плач,
Ненько, я
прошу, татка ти пробач».
І той герой
поцілує сина і дружину
Скаже,
кохані любіть свою ви Батьківщину.
І він піде,
кудись за теплим сонцем.
Проснулась жінка,
сніг падав за віконцем.
У телевізорі
лунало «Герої не вмирають!»
Вони просто
за сонцем поспішають.
Німі примари
За
горизонтом розквітає століття двадцять перше
Спогади про людяність
собі спокійно стерши.
У натовпі гуляє тільки старий холодний вітер.
У нього
радості, напевне лиш мізерний літер .
Спокусливо
виблискують крамниць вітрини,
Щоб заманити
душу невинної дитини.
І без сумніву
план цей дуже навіть вдалий.
У магазин
такий зайде малюк зухвалий .
Та й за
гроші, що заробили мама з татом
Автомобілів
тих займаючись прокатом.
Купить собі
солодкий і темний шоколад.
Він піде.
Шаленітиме надворі листопад.
Осінь з
останніх сил гукатиме глухих людей,
Зазиратиме
до їх сліпих, пустих очей.
Забиратиме у
хлопця обгортку з шоколадки,
На якій про справжній
шоколад немає і згадки.
Тепер у
шоколадці шоколаду того нема.
Там, порошок
й ще якась ота написана дурня.
Зараз навіть
у віршах нема самих віршів ,
А у тих довгих днях немає власне й днів.
Раптом
зникло все. Нема тепер уже нічого -
Ні поета, ні
дитини, ні казкаря старого .
Просто все
стало німою примарою Помпей .
Можливо у
людях навіть уже нема людей?
Муза поета
І
Вона
виходила із дому о шостій тридцять п’ять,
Коли навколо
ще усі так тихо мирно собі сплять.
Повільно,
сумно, наче йшла до гільйотини
Ступала. Вічністю
тягнулися хвилини
Нажаль, я
знав її не так вже і давно.
Дивився за
нею крізь замкнене вікно.
Щасливі очі,
але насуплене чоло.
У цій
дівчині неначе дві душі жило.
Одна рвалась
до тих небес, зірок і хмар
Інша у полон
до буденності примар.
Вона
сторонилася усіх сусідів
І щосуботи
несла букетик квітів.
Ось раз в
одну з таких собі субот
Попутав
листоношу якийсь чорт
І лист для
неї потрапив в мої жмені
я іду до
неї, сховавши лист в кишені.
Дзвінок.
Поріг. Відчинились двері
У квартирі
запах кави та вечері
Вона без
зачіски, макіяжу і в халаті
А на мені
сорочка і штани картаті.
ІІ
Я запинаюсь
наче восьмикласник
-
Ось вам листа віддати намагаюсь
Як телепень до неї посміхаюсь.
-
Спасибі,
ви здається мій сусід.
Вона
говорить мені тихо вслід.
-
Прошу Зайдіть будь ласка на вечерю.
Ви ж не
заходили іще в мою оселю.
У квартирі в
неї затишно і тихо
Тут
забувається все на світі лихо.
На кухні
смачний пиріг і гаряча кава
Видно, що господиня
вона дуже жвава.
Ми мовчимо і
я дивлюсь на неї
Вона немов
дорога картина у музеї
-
Сьогодні уже рівно п’ятий рік настав-
Голос її
ніжний розмову цю почав-
-
Як я сама у цій квартирі, наче сирота
Вже п’ятий
рік як я одна. Навколо пустота.
-
Та як ви можете отак казати. Я спитав
І свою руку
несміло на плече її поклав.
На
підвіконні стояли білосніжні квіти
Їхні
пелюстки уже почали були старіти
Я спитав від
кого квіти. Це подарунок
-
Ні квіти це йому мій прощальний поцілунок
Знаєте він
був із тих. Кому сонце радіє
Вона, що історію свою сказать зуміє?
-
Він був поет з душею наче в неба
Йому
буденність ця була не треба.
Він так
натхненно вірші свої писав
Немов
віршами на мить і сам ставав.
Я пам’ятаю
його погляд голос і слова
Неначе тут в
квартирі ще його душа жива
На роботі
він працював завзято
Не говорив
про свій талант пихато.
Але як ішов
з роботи, то мінявся до кісток
У голові
лунав цілий рій дивних думок
Він
зустрічав мене і ми удвох гуляли
Для нас
птахи між деревами співали.
Увечері
разом дивилися на зорі
Ми були від
кохання певно дуже хворі.
Він казав,
що зорі напевно заздрять нам
Вони сумні й
безутішні в небі там.
Знаєш, він
казав що хотів би стати зорею,
Щоб
світити над всією цією землею.
Щосуботи він
купляв букет білих квітів
І
пробуджував мене поцілунком від снів
Він дарував
мені тії квіти і вірші
Такі ранки
були для мене найліпші.
ІІІ
-
Що ж сталося з ним. Де поет тепер?
-
Його немає. Він, нажаль, помер.
Просто
нещасний випадок на роботі
Від того дня я ходжу в скорботі.
Знаєш, що
відбувається, коли помирає поет?
Це наче
обривається недописаний сонет.
Він помирає,
а залишається жити муза
І вона
бродить по світі наче та медуза.
Вона
тиняється доти, доки туманом не стане
І холодною
росою на білі квіти не впаде.
Хоча, знаєш він
був поетом тільки для мене
Йому
людського визнання було не треба.
Я наче й
змирилась вже жити без нього.
Звикла якось
потрохи до цього всього.
Живу, гуляю,
ходжу на роботу,
Але як
тільки прокинусь в суботу,
То іду у
крамницю. Квіти білосніжні купую
Сиджу, його
вірші читаю. Ось так я сумую.
Я знаю, він
став тою ясною зорею. Як хотів.
дивлюся у
небо, і сльози котяться замість слів.
У мене до
вас буде прохання приходьте
Часом до
мене в гості, прошу вас, заходьте.
Мені треба
нарешті навчитися жити
Може я зможу
знову когось полюбити.
І я ходив до
неї, як тільки була нагода
Для мене
бачити її – це була насолода.
Йшов час. І
згодом ми закохались.
А потім ми
у церкві разом побрались.
Отак діти я
зустрів вашу маму
А тепер
ідіть, вдягайте свою піжаму
Вже дуже
пізно, лягайте ви спати
Бо мати буде
на мене кричати.
Яскраві сни
Скажи, чи
тобі снилися колись зірки,
Оті жовті
маленькі у небі дірки.
Я ж бачу їх
у своєму кожному сні
Вони
живі, чомусь здається мені.
Скажи, чи
тобі колись снилися хмари,
В них вітер
ховає свої могутні чари.
Вони бувають
чорні, сірі й перлові,
Можуть бути
пернаті або фруктові.
Скажи, тобі
небеса колись снились,
До яких ще
наші предки молились.
Бачив, як
змінює воно свої кольори?
Наче пекло і
рай шаленіють від гри,
Правила якої
давно вже створили,
Живі й
неживі їх ретельно завчили.
І не
порушують ті од віку віків,
Бо за ними
крутиться коло світів.
Скажи, тобі
колись снився одвічний вогонь,
Що теплом
зігріває шкіру твоїх долонь.
Його дим
повільно піднімається вгору,
Й ховається
у темну небесну комору.
Ще у снах я
бачу моря й океани,
Поля, зелені
ліси й сиві тумани.
А також
щасливих, безтурботних людей
І звичайно
маленьких, смішненьких дітей.
Я мрію і про
своє карооке маля,
Яке буде
сміятись, мов те янголя.
Я б взяла
його за ручку і ми б гуляли
І квіти на
високих деревах шукали.
Ось такі у
мене яскраві вечірні сни,
Вони
зігрівають мене серед зими.
Що ж сниться
тобі, в обіймах ночі-чаклунки
Тобі які
малює вона візерунки?
Він дивився
в її очі і мовчав,
Що
відповісти чомусь тоді не знав,
Бо снилася
йому завжди тільки вона
У снах його
сміялася лиш ти одна.
Й він
сказав, що снів зовсІм не бачить,
Це щось
недобре, напевно, значить.
Або ж у
нього сон надто вже міцний
Морфей для
нього голос має німий.
Їй щоночі
снилися зорі і небеса.
І синя
волошка, що запах поля несла.
А він бачив
тільки її у своєму сні,
І мріяв про
їхні теплі обійми міцні.
Зелінська Наталія Володимирівна
Тел. 067-680-29-58
М. Рівне, вул. Чорновола, 51
natazelena@mail.ru
Ничка Мар’яна Богданівна – народилася 30
грудня 1993 року у м. Копичинці.
Сьогодні студентка 5 курсу філологічного
факультету Ужгородського національного університету. Публікувалася у районних
газетах, університетських, у збірці «Перші ластівки». Мала творчий дебют у
Закарпатській обласній бібліотеці ім. Ф. Потушняка. Більше віршів можна
прочитати тут: http://litclub.org.ua/users/profile/chajka/
Читай
Холодними
осінніми вечорами ти блукаєш вулицями,
Вони
ледь освітлені, отже - не підглядатимуть.
Вистукуєш
мелодію по телефону пальцями,
У
тебе багато планів, поки всі спатимуть.
Втекти
від думок, ранку, запахів ..невгамовних
Від
мелодії, що засіла, як протерта пластинка.
Від
обіймів гарячих, карамельно-медових,
Які
у пам'яті, вже, як просто картинка.
Ти
ітимеш у ритмі із краплями, під музику вітру,
Так
опинишся під входом до його дому.
Інертно
візьмешся за клямку - відкрито,
Минуле
потягне без слів. до нього.
Спогади
повільно беруть наді мною контроль...
Та
дощ вловив душі іронію,
Переписала
осінь наш пароль,
Залишивши
сумну мелодію.
Дохвилинно
я
слухаю джаз. беззупинно. я вбиваю твій час. інтимно.
я
пишу тобі. повідомлення. я в боротьбі. за відновлення.
сумую.
страшенно незвично. ти відписуєш. періодично.
не
вистачає. присутності. давай покохаєм. за юності.
давай-но
горіти. до смерти. ти ще не помітив? ми- жертви.
ми
з тобою, на жаль, не вічні. будь поруч. заглядай у вічі.
давай
говорити. про дотики. про маргаритки. і котиків.
тільки
не покидай. навічно. тільки не забувай. про січень.
досі
слухаю джаз. беззупинно. давай жити на двох. дохвилинно.
Вчора
так
дивно..сьогодні вже листопад.. а ще вчора у Львові при температурі + 3, я
носилась в жовтневій любові...
вже
інший місяць, інше місто. інша міра тепла, інші обличчя, все, наче, є, але
чогось нема
трохи
пахне дощем, а в очах почервоніння від лінз, легкий голод..
холод..
в
кафешці ми слухали душу скрипки, загалом говорили про людські помилки,
і
про наші в тому числі..
потім
"tic-tac" і в прямому і в переносному значеннях..
ним
пригостили. час сідати в таксі.
потяг.
тепер Чернівці.
а
так дивно..сьогодні вже листопадад. + 6.
безліч
втрат. від вад..
що
мої.
Ничка
Мар’яна Богданівна
Тел.
096-917-31-79
maryananichka@i.ua
Юліана Нестерович
Книгам
Торкаюсь книги-щастя із паперу,
Проводжу грань між вічним і земним.
У кожній книзі є своя манера.
У кожній книзі - часу дивний плин.
А в світі все таке скороминуще,
Проблем достатньо людям і без книг…
Та хтось сказав,що книги мають душу.
В них,як в людей, душа також болить.
Від поглядів зневажливих ,байдужих,
Через обмеженість і пустоту людей.
І через терни слів важких, колючих,
Та в світі цім не вижити без фей…
А за
вікном - століття двадцять перше,
Заплів його в тенета Інтернет…
Чекають книги, поки люди вершать
Новий технічний і духовний злет.
А ти відчуй, що книга має душу,
А душі не вмирають повсякчас.
Століття це,таке скороминуще,
За сотню років не згадає нас…
_________________________Басіста О.А."Ми- українці"
Ми- українці, ми народ, у нас є своя пісня й мова,
Та найцінніший скарб для нас , то – наша страдницька
свобода
Її для тебе здобув дід в Січі, на Крутах, у Сибіру,
У муках викохав страшних єдину, вільну Україну.
Її для тебе колисала, синочків мати не однаСкільки дітей на смерть послала, аби була своя земля,
Щоб не родились ми рабами і не блукали по світах,
І руки дім свій будували, а не чорніли в кандалах.
Щоб не забули рід , наймення та віще слово Кобзаря,
І гуртувались на Майданах, бо знову суне сарана,
Що незалежність зжерти хоче, на шию кинути ярмо.
Не знищиш віру в Україну, не вбє’ш в серцях козацький дух.
Нащадки русичів,
бандери поб’ють ненависних катюг
Бо вже не в силі чути плачу , горем убитих матерів,
І бачить як ховають в трунах кульми зрешечених синів,
Вони майбутнє рятували, за нас пролили кров святу
За їхні душі ми запалим в скорботі не одну свічу.
Змилосердися ти над нами, о всемогутній отче, поможи
Не дай нам впасти на коліна і Україну збережи!
_____________________________________________________
Нестерович Юліана
"Фея"
Ти
прийшла в дитинстві ще до мене,
Як
була я геть іще мала.
Ти
в уяві малювала клени,
Говорила
радо про жита…
Ти
завжди, завжди була зі мною:
Ми
казки творили про принцес.
Ми
про сонце й трави говорили,
Про
кохання: щире і палке.
Ми
удвох із Феєю творили
Щось
духовне і таке земне…
А
казки дорослішали з нами,
І
дорослішали із казками ми.
Я
казки ті зву тепер віршами,
Що
з дитинства ще в мені жили.
З
ручкою в руці я гладжу Кузю –
Найулюбленішого
свого кота.
А
тепер ту фею зву я Муза,
Що
зі мною змалечку була.
"Борис Демків"
Якщо
сльоза – вона така пекуча,
Якщо
любов – то чиста і людська.
Якщо
кохання – то таке жагуче,
А
лялька – не пластмасова,жива.
І
серце « у контрастах тьми і світла»,
Двірничка
у руках тримає світ.
Землі
це необхідно, як повітря,-
Відчуть
фатальний птахів той політ.
І
тітоньки Модести німе горе,
І
пам"ятник
собаці у Борго…
Вірші
його не пишуться - говорять,
І
сіють світом людяність й добро.
Не
треба нам шекспірів і гомерів,
Не
треба робінзонів, холмсів теж.
Пліч
-о –пліч з нами виріс справжній геній,
Що
бачив світ без рамок і без меж.
_____________________________________________________"Стоїть в скорботі Україна – мати.
Нестерович Юліана Володимирівна
Учениця 9-В класу загальноосвітньої школи 1 – 2
ступенів смт Гусятин, голова клубу « Дивосвіт» Гусятинського районного центру дитячої та юнацької
творчості, учасниця гуртка « Юнкор». Поетеса, журналістка, казкарка, ведуча,
неодноразова переможниця шкільних, районних, обласних та Всеукраїнських
конкурсів – усе це про Нестерович
Юліану. А ще вона просто хороша подруга, лагідна донечка, творча людина
та красива і скромна дівчинка.
Змалку Юліанка має схильність до гуманітарних наук. Вона
пише вірші, казки, оповідання, дуже любить читати. Дівчинка є дописувачкою
журналу «Позакласний час», газет « Вільне життя» (« Дитячий куточок»), «
Журавлика». Її твори друкуються у шкільній газеті « Наше слово»,газеті « Вісник
Надзбруччя». Юліанчині твори
увійшли до збірочки « Наші перлинки». У 2010 році вийшла її книжечка «
Дитинства світ». Дівчинка була
переможцем конкурсів « Домашній улюбленець», « Спогад про літо»,
Всеукраїнського конкурсу « Слово про
Вчителя».
Юліана
приймає активну участь в творчому житті Гусятина. Відвідує гуртки, є членом
«Молодої просвіти», очолює клуб «Дивосвіт» при Гусятинському РЦДЮТ, пише
сценарії для гуртківців «Дивосвіт», «Юнкор», «Етикет». Має подяки за активну
участь та творчі успіхи у гуртковій роботі. Нестерович Юліана є переможцем
шкільних конкурсів, районних та обласних олімпіад. Любить співати. Дівчинка
здобула ІІІ місце в Всеукраїнському конкурсі «Пісенні Медобори», стала одним із
переможців «Веселкового Надзбруччя».
Юліана закохана у рідне слово. Тричі
поспіль була переможцем районного етапу Міжнародного мовно-літературного
конкурсу ім.. Шевченка. Брала участь у конкурсі «Я люблю рідний край», «Податки
очима дітей» (І місце – обласний етап). Юліана здобула перемогу у
Всеукраїнському конкурсі «Діти за чисту
енергію» Була запрошена до Києва. Нагородження відбулося в Українському Домі.
Нестерович Юліана, (як одна з представників творчого молоді) була нагороджена
путівкою до Євпаторії (як одна з представників творчої молоді) була нагороджена
путівкою Євпаторії (санаторій «Маяк»). Юліана брала участь у зйомках передачі
«Діти індиго» (УТ-1). Також дівчинка посіла ІІІ місце у Всеукраїнському
літературному конкурсі (м. Харків).
Цьогоріч Юліана здобула перемогу у
шкільному конкурсі «Талант третього тисячоліття» (власна поезія). Брала участь
у конкурсі «Dictum», що його проводило видавництво «Крок», у
Всеукраїнському конкурсі «Ну що б, здавалося, слова… ». Юліана Нестерович
нагороджена грамотою та почесним знаком «Обличчя школи» за перемогу у
Всеукраїнському конкурсі «Слово про вчителя»…
Нехай Юліаночко, твої мрії збуваються.
"Я помолюсь за вас "
(присвячую воїнам УПА)
Я помолюсь за вас, брати і сестри,
За ваші душі: люблячі й палкі,
За серце, що не побоялось смерті,
За долю, що Вкраїні віддали.
Вам не судилось вирок той почути,
Той грізний вирок вашим всім катам,
Не вдалось душу вашу їм проткнути,
Вона приходитиме вічно в їхніх снах.
Питатиме: за що? За що нас вбито?
За те що неньку вкрили ми грудьми?!
За те що рідним словом говорити
У вільнім краї мріяли сини?
За що? За що? За
що? Яка провина?!
О, спокою не бачити тобі,
Тобі, істото, навіть не людино,
Тобі, тварюко, чуєш? Це тобі!
Ту кров повік, до смерті аж не змити,
Ти вбив дітей. Забрав у них весь світ…
Як ти, вони хотіли довго жити
Без воєн, крові, болю, кривди, бід.
Вони усі, усі мої герої!
Герої краю, за який злягли,
Дитинство
їхнє несло грізну зброю,
А юність несла в вічність хоругви.
На жилах їхніх виросла країна,
Із крові – пломеніє купина,
Я помолюсь за душу України ,
В якій утілилась любов їхня свята.
Наші діти дорослі….
Журавлиним
ключем промайнули роки.
Все так
швидко неначе наснилось.
Скільки роки
оці містили подій.
Все збулось,
відбулося, здійснилось.
Школа двері
свої відчинила для Вас,
Наші діти,
дорослі і красиві.
А здається,
недавно ще був перший клас.
Й ми, батьки,
всі тривожно – щасливі.
Хтось в
портфель свій іграшку пхав,
А хтось
плакав, хотів йти до мами.
Хтось із
радістю казочку дома читав
Із ляльками,
зайцями й котами.
Наші діти
дорослі – аж не вірять батьки!
А на серці
знов щемно й тривожно.
Нехай доля
дарує широкі шляхи,
Хай удачею
стелиться кожний.
Вам бажаєм
вступити в омріяний виш.
Хай
здійсняться і мрії, й бажання.
Сльозоока
печаль, наших діток облиш!
Стрінься їм
найсправжніше кохання!
А
батьківська душа неспокійна завжди:
Чи здорові й
щасливі ви, діти?
А коли у
домівку повернуть шляхи,
Будуть мама
і тато радіти.
Тож бажаємо
вам , дорогі діточки,
Все змогти,
все зуміть, досягнути.
Із добром і
любов’ю іти по житті
І людьми
справді гідними бути.
_____________________________________________________
"Ти знаєш, мамо" Басіста О.А.
Ти
знаєш, мамо, як страшно, коли сина розпинають
І
ти в скорботі під хрестом стоїш?
За
що йому у груди списа пхають,
За
що, ти, муки тяжкії терпиш?
Коли
глядиш з небес, Маріє,на Україну – сироту
На
ту Голгофу вкритую хрестами
Де вбили вже дитину не одну.
І
знову вкрилася земля сльозами,
Бо
знаєш, мамо, що таке війна.
Вона
з твоїх обіймів сина вириває,
Жене
його у бій і ти – одна,
І
від чекання серце завмирає…
«
Весна і журавлята прилетіли,
О,
господи, та де ж моє дитя».
Птахи
сказать матусі не зуміли,
Що
Бог дав їм по два крила.
Синочків
душі в пір’ячко оділись
З
війни вертають у свої краї.
Гніздечка
батьківські їм снились
І
люблячі щасливі матері.
З
доріг живих дітей стрічають,
А
не весною журавлів.
Ти,
знаєш, мамо, хай твої літа минають
У
спокої і без тривожних днів.
Хай
Богородиця тебе благословляє
За
те, що виростила відданих синів,
Що
біль на серці ятрить рани
І
доля вишилась з чорних хрестів.
У
страдниць вибачення просим
Не
вберегли ми їх від сивини
В
молитві руки в небо зносим
Всевишній,
матір бережи!
_____________________________________________________
Жук Микола Михайлович
Народився 21 грудня 1987 року в мальовничому селі Товсте,
Гусятинського району, Тернопільської області. Все його дитинство пройшло в
рідному селі, на берегах повноводної річки Гнилка, та ставку, де так часто
полюбляв проводити вільний час за грою з друзями. З ранніх років мати прищепила
йому любов і повагу до ближнього, співчуття до стражденного, навчила берегти
природу і допомагати нужденному. Так, як був вихований лише матір'ю, то
любов до неї з юних років надихала його на творчість, яка проявляла себе у
написанні віршів та співі. Активна участь у культурному житті села ще з
шкільних років заполонила його серце. Це й визначило майбутній життєвий шлях
хлопця. У 2006 році він вступає на державну форму навчання у Теребовлянське
Вище училище культури, де на протязі довгих 4-х років здобуває освіту на
відділенні "Режисура видовищно-театралізованих заходів", за фахом -
актор театру і кіно та актор-ляльковод. Закінчив училище у 2010 році,
продовжуючи брати активну участь у багатьох масових заходах не тільки
сільського рівня, але й районного та обласного. Безліч пісенних конкурсів
принесли йому перемогу, конкурси юних поетів теж не були менш визначними,
декілька разів друкувався у газетних виданнях району та області. Пише вірші,
пісні, сценарії масових дійств, активно веде свою Інтернет сторінку "Вконтакті",
де всі бажаючі користувачі можуть прочитати та оцінити його авторські роботи в
новому для нього жанрі - Статус! Своїми талантами завоював публіку
Всеукраїнського фестивалю "Пісенні Медобори 2011 та 2012-го рр.", які
принесли йому перемогу двічі, а численні конкурси у Теребовлянському училищі
культури, зокрема 2-ге місце у конкурсі молодих вокалістів імені В.М.Виннічика,
та участь, і перемога з командою гумористів в обласному конкурсі КВН-2006, та
поїздка в Євпаторію на Всеукраїнський конкурс-огляд КВНщиків, а лялькова
вистава: "В український рідний край поспішає Миколай" була відзнята
командою операторів телеканалу "ТТБ" та неодноразово транслювалась на
Тернопільських телеканалах. Багаторазово його вірші лунали на різних масових
заходах, як у його виконанні, так і в виконанні інших читців. Безліч разів був
диктором та ведучим районних масових заходів, а пісні в його виконанні з
задоволенням слухали як в його рідному селі, так і за його межами. До Вашої
уваги невеличка підбірка авторських віршів, які вже готуються ввійти до збірки
молодого поета.
Для тебе
На тебе я молюсь, як на ікону,
Неначе манни з неба жду тебе.
Люблю тебе і не віддам нікому,
І ця любов до тебе не мине.
Прошу прощення за твої провини,
Твою невдачу бачу у собі.
Твій біль відлунням в мені лине,
Твої нещастя, значить, і мої.
Для тебе зірку з неба я дістану,
Найкращі квіти покладу до ніг.
Твоїх очей і твого стану,
В житті забути б я не зміг.
До тебе низько нахилюсь,
Скажу, як сильно я кохаю.
Як втратити тебе боюсь,
Не покидай мене, благаю.
Кохання
Приходиш ти у мої сни,
Та дивно дивишся на мене.
Що хочеш, мила, поясни?
Зроблю усе тепер для тебе.
А хочеш, небо прихилю.
Щоб з нього зірок назбирати.
Або вина тобі наллю,
Кохання щастя запивати.
Радієш ти, радію я,
Що маю, розділю на двох.
А на вустах твоє ім`я,
Для мне ти неначе Бог.
Найкращу в світі серенаду,
Поетом складену колись.
Тобі співатиму щоразу,
А звуки линутимуть в вись.
Візьми кохана мою руку
У неї свою поклади.
Переживем біду, розлуку,
Будемо разом назавжди
__________________________________________________
"Весілля - похорон" Басіста О.А.
Свою
дружину – смерть зустрів,
Я
на Майдані у бою.
ЇЇ
любити не хотів.
Вона
вчепилась в грудь мою.
Обручку
– кулю вцілила
Мені
у серце без жалю,
Сама
собі не вірила:
«Такого
молодого заберу…»
В
труні додому поспішаю,
Обрадую
батьків своїх:
«Дивіться
наречену маю,
Тож
посилайте старостів».
Посватались
тут на Майдані,
Просили
на весілля все село,
Ми
двоє такі паровані
На
катофельку лежимо.
Дружби
мене виносять з хати,
Вінки
світилки роздають,
Слізьми
скропили батько й мати
Гості
до шлюбу нас ведуть.
Музики
марша грають в дзвони
Хоругви
старости несуть,
Мама
у небо шле прокльони -
На
цвинтар з вінчання везуть.
Пісень
весільних заспівали:
Вічная
пам’ять,
й Алилуя,
Чомусь
мене в зяті віддали,
Лишайся
, сестро, вдома люба.
На
пересувини сходились
В
дев’ятий
й сороковий день
Ви,
мамо, з горя побивались ,
Бо
не вернути тих коней,
Що
в вічну путь мене помчали
В
якусь незриму далечінь.
Вашого
сина смерть забрала
Вам
залишила смуток й біль.
________________________________________________________
Сеньків Ілона Валеріївна
Сеньків Ілона
Валеріївна народилася 27.10.1996року, учениця 11 класу ЗОШ І-ІІІ ступенів смт.
Гусятин.
Сьогоднішнє
життя дівчини тісно пов’язане театралізованими дійствами, конкурсами. Ілонка
впевнено почуває себе на сцені, у неї добре розвинена інтуїція, вміє володіти
собою.
Переможець
проекту «Лідер року-2013». Переможець конкурсів читців районного та обласного
рівнів, ведуча конкурсів, концертних програм, фестивалю «Пісенні
Медобори-2013».
У
Ілони є заповітна мрія – стати диктором, хоча часто любить повторювати: «Я
повинна випробовувати себе в усьому, щоб бути впевненою у своєму виборі».
Вона
пише новели, есе, казки, оповідання. Друкувалась у газетах: «Наше слово»,
«Вісник Надзбруччя», «Вільне життя», «Свобода», альманасі «Проби пера», інтернет-газетах.
Створила власний міні-блог.
На
досягнутому дівчина не зупиняється. Вірить, що найцікавіше - попереду.
"Мій ангел – охоронець"
Раніше я думала, що ангели мають білі пухнасті крила, і живуть на
небі. Але тепер зрозуміла, ангели – це люди, які нас люблять, підтримують і
завжди поруч.
А знаєте, як я познайомилась із своїм ангелом?
На дворі був теплий літній вечір, а на душі – вічна завірюха. Навколо – натовп незнайомих людей, із якого непомітно виділився він, взяв міцно за руку і тихо сказав: «Не відпущу».
Не відпустив! Мій ангел завжди поруч: у хвилини щастя і у секунди горя, поруч при гірких невдачах і солодких радощах. Поруч при всіх злетах і падіннях.
Він не оберігає мене, сидячи на моєму плечі, він ніжно цілує у щічку і впевнено говорить: «Все буде добре»!
А знаєте, як я познайомилась із своїм ангелом?
На дворі був теплий літній вечір, а на душі – вічна завірюха. Навколо – натовп незнайомих людей, із якого непомітно виділився він, взяв міцно за руку і тихо сказав: «Не відпущу».
Не відпустив! Мій ангел завжди поруч: у хвилини щастя і у секунди горя, поруч при гірких невдачах і солодких радощах. Поруч при всіх злетах і падіннях.
Він не оберігає мене, сидячи на моєму плечі, він ніжно цілує у щічку і впевнено говорить: «Все буде добре»!
МОТИВАЦІЯ
Читай книги – вони навчають жити.
Співай – спів розвеселяє душу.
Танцюй – танець звільняє від комплексів.Показати повністю..
Працюй над собою – досягнеш успіху.
Мрій – мрії додають віри.
Вір – віра додає сили.
Даруй любов від усього серця – і тебе кохатимуть безтямно
Будь щирим – і щирість породить добрі стосунки з людьми.
Завжди відстоюй власну думку – інакше втратиш свою індивідуальність.
Вмій визнавати власні помилки – це шлях до самовдосконалення.
Спіши жити, адже кожна хвилина – це подарунок долі.
Читай книги – вони навчають жити.
Співай – спів розвеселяє душу.
Танцюй – танець звільняє від комплексів.Показати повністю..
Працюй над собою – досягнеш успіху.
Мрій – мрії додають віри.
Вір – віра додає сили.
Даруй любов від усього серця – і тебе кохатимуть безтямно
Будь щирим – і щирість породить добрі стосунки з людьми.
Завжди відстоюй власну думку – інакше втратиш свою індивідуальність.
Вмій визнавати власні помилки – це шлях до самовдосконалення.
Спіши жити, адже кожна хвилина – це подарунок долі.
____________________________________________________
Заставна Діана Юріївна
Я не
така, як всі…
Я до
останнього борець.
Лиш
трішки божевільна, тому
Пишу,
пишу для всіх сердець.
Я –
Заставна Діана Юріївна. Живу в мальовничому містечку, що над Збручем, –
Гусятині. Майже увесь час проходить за навчанням у 9-Б класі ЗОШ І-ІІІ ст. смт.
Гусятин. Вільний час витрачаю на прочитання чергової книги. Ким я є – судити не
мені. Можу лише сказати, що живе в моїй душі письменниця-початківець. Я пишу не
так довго. Всього лише 5 років. Та я вже можу сказати, що доторкнулася чолом до
мантії великої Поезії. Для мене, як і для всіх інших, важливим є моє
майбутнє життя. І, звісно, я прагну мати хорошу професію, люблячу сім’ю, вірних
друзів та багато подорожувати. Важко виділити одне, найзаповітніше
бажання. Проте, мабуть, для мене це – правильно вибрати свій шлях, знайти
свою життєву дорогу. Адже,на мій погляд, найголовніше це - не прожити
своє життя марно та бездумно. Щоб здійснити свої мрії я
багато працюю – вчуся, випробую себе у різних сферах, мій девіз:
Усе в
житті міняється і в’яне,
Усе
мина, відходить назавжди.
Лиш те,
що добре ти зробиш нині
Залишиться
із світом назавжди!
Я прагну
стати успішною. Я наполегливо переборюю у собі зневіру та старанно іду до
кінцевої мети. Я знаю, що дорога до успіху вимагає багато зусиль та праці над
собою і якщо людина не готова до цього, то всі мрії про успіх так і залишаться
мріями.
Звісно,
що у мене немає універсального рецепту успіху, але, зробивши певні
узагальнення, я зрозуміла його основні принципи:
1. Не
боятися, мріяти і бути оптимістом.
2.
Аналізувати і планувати.
3.
Зосередитись на кінцевій цілі.
4. Не
боятися помилок і вчитися на них.
5. Не
зволікати.
6.
Шукати підтримки.
7.
Ніколи не відступати і завжди йти до останнього.
ЗА ЩО МИ ДЯКУЄМО БОГУ???
Нам
треба дякувати Богу
За все,
що маєм на Землі,
За
день, що був в імлі,
За
вірних друзів,
Маму,
тата, сестру і також брата,
За
рідну мову і родину,
За нашу
неньку Батьківщину!
За що
ми дякуємо людям???
Нам треба
дякувать людині
За все
добро, що було нині,
За
дружбу за турботу,
За
виконану всю роботу,
За
допомогу, за навчання,
За
мудреє повчання..
********
Я живу
в Україні
Тем, де
степи широкі розляглись,
Там, де
річки глибокі розлились
Я маю Батьківщину,
Рідну
мову і родину.
Я маю
друзів, маму й тата,
Сестру
і також маю брата…
Я ходжу
в школу і навчаюсь,
Розуму
там набираюсь.
Я маю
все, що Бог подарував людині –
Тепло і
ласку у моїй родині.
__________________________________________________________________________
"Сини– журавлі'' Басіста О.А.
Прокидається земля від зими страшної,
Заплакала чорні очі від долі лихої
У жалобі, сиротою далеч видивляє
Заломила з горя руки і небо благає:
«Верни мені діток вбитих, оберни птахами,
Душі сотні небесної! Станьте журавлями!
Та полиньте на Вкраїну на свої могили
З них візьміть землі на крила, бо не маю сили.
Важку ковдру підбивати пухом в домовині,
Тіла ваші леліяти у чорній пелені.
Вертайтеся,пташенята, до рідного дому,
Не віддайте матір свою ворогу страшному.
Він на мене поглядає ненаситним оком,
Виберіть йому зіниці, хай не ступить кроком
На тіла святих героїв,хай кісток не топче
І в крові дітей убитих руки не полоще!
Дзьобами розбийте груди, вийміть чорну душу,
Понесіть її у пекло на вічную муку.
Й не забудьте повернути з вирію ключами
Й пригорнути моє серце ніжними крильцями
Поспішайте,журавляти, до рідного краю,
Бо я кожного із вас люблю, пам’ятаю,
І чекатиму завжди, тільки розвесниться
Спіть, синочки, дорогі ,хай вам небо сниться.
автор Басіста О.А.
_______________________________________________________________________
Басіста Оксана Андріївна.
Народилася 21 квітня 1979 року с. Кут Товсте Гусятинського району, Тернопільської обл. Працює
завідувачкою Гримайлівської бібліотеки для дорослих смт. Гриайлів. Крім того, що Оксана
Андріївна пише вірші, вона має талант до малювання. А своїм співом зачаровує всіх жителів
селища Гримайлів.
У Шевченків ювілей.
У котре нас Тарас збирає на урочистості свої,
Стоїть в задумі на Майдані, чи то у місті, чи в селі.
І в Україні, і в чужині зове на віче всіх людей:
«Єднаймось ,українці , нині бо досить з нас уже смертей».
Гулаги, війни і терори Кобзар з народом пережив.
Й цілюжим, вічним, добрим словом нам шлях до волі
освітив.
Недовго тішилась душа поета за Україну молоду,
Тепер кати хочуть розпяти нашу країну-сироту,
Яка недавно схоронила сотню хоробрих соловят.
Від горя ще не одпочила, а на порозі старший брат
Прийшов Шевченка привітати у двохсотлітній ювілей,
З кісток він хоче збудувати в Кремлі, ще другий мавзолей.
Мільони трупів, ще позичте і ще хоч трішечки землі.
За сотні літ, бачте у нього замало руки у крові.
Збирай ,Тарасе, по Майданах усіх своїх дочок й синів.
Тільки в єднанні сили стане, щоби здолати ворогів.
Єднаймось, браття,
разом нині, серця до Бога вознесіть,
Та віще слово "Заповіту" по всьому світу понесіть.
Немає коментарів:
Дописати коментар